Срібнозілля

Зачудоване мимоволі, Серце тріпотить недарма – Чорним переораним полем Знову проминула зима. Майорять небесні сувої У передквітневому сні… Тільки ясени в одностроях Не прокинуться навесні.

Непогода вирувала зранку , Нудився під зливою Дніпро. Ти перечепилася об ямку На пероні сірого метро. Я тебе притримав попідруки     І повів крізь гомінку юрму. Ти м’яким відсторонилась рухом,    Помахала весело йому. Він уже попереду маячив, Замалим не біг крізь турнікет. Я його обличчя не побачив, А лише трояндовий букет. Я ішов і тихо посміхався. Вийшли ви удвох, і аж тоді Налякався, чи не поламався Мій букет, що ніс я не тобі. А вагони двиготять поволі, Клубочиться за Дніпром гроза. Ранком я везу дітей до школи, А з роботи чимчикую сам. Сморідним тунелем свище протяг І вагони напхані битком. Я чекаю на останній потяг, Притискаю ямку каблуком.

Ані погуку, ані руху, ані уночі поторочі. Співаченьку, серце потрухло, не воліють бачити очі, Не бажає розум сторогий зачекати правого суду. Ці роки, такі звіроокі, не забуду я, не забуду. Скільки засівало пустелю серед небуття димового, Скільки полягало у землю за хвилини світу нового, Скільки не дрімало до рання, гемонську топило облуду. Барикаду цю неостанню не забуду я, не забуду. Все одно всередині тенькне, просвітліє небо перлисте. Тільки не мовчи, співаченьку, тільки не мовчи, бандуристе! Заспівай, як батько співали на майдані Богові й люду. Тільки так цієї навали не забуду я, не забуду. Verbyna (Ірина Огієнко)

                                 п. Олегові Королю, з подякою. Все село як село: лан, господа, сварки, дірки, Молоді та старі не вміщаються на причілку. А тому нечупарі аби корівки й дівки, Молоко, пасовисько, вареники та сопілка. Хіба можна пастухувати без батога? Без копієчки в руку, за пундики й чорні брови? Жебонить на сопілці, обідає, ловить ґав. Молодиці самі виганяють йому корови Аж на белебень, чуєш, в намистах і дукачах, У нових вишиванках, святковіше ніж до церкви. Щось таке шельмувате ясніло в його очах, Як подивиться скоса – неначе з кістками зжер би. Світанкова роса не протряхне на мураві, Пихкотять немовлята в тепленькому сповиточку, А виходиш до вітру – оно, хорошулі дві Понесли йому голубці та нову сорочку, Ще й бува крашанки, ще й наливочку з бузини. Позбиратимуть курям фарбовану шкаралупу. Нам урвався терпець, зговорилися й восени, Поки він десь тинявся, спа...

Рілля, гілля, притоптане бадилля. Занудьгував пастух за батогом. Знетямлене весняне божевілля Вже скоро зеленітиме кругом. Когось лиманом виведе на сушу, Когось обтрусить, як попівську грушу, Кому вже як на світі повезе. Мов лист зів’ялий, падає на душу Передчуття, що справдиться усе.

Д е заметільниця снує Вербовими гілками, Упало серденько моє На моховитий камінь. Скотилося, та й проросло Вербину та каміння, І за собою потягло Невидиме коріння. Покинуло зотлілий прах, Пішло мов полетіло. Затріпотіло на вітрах Нове тужаве тіло. Завіялося отуди, Де уночі не спиться, Де біля тихої води Червона черепиця. Гуляю вулицями, вже Ніщо не непокоїть. Вербину камінь стереже, Вербина камінь поїть. Чи я одна, чи троє нас, Вже далебі не значить, І хто з нас голосок подасть, Ніхто не передбачить. Чи троє нас, чи я одна – Єдині ми, єдині, Бо повернулася весна, І вже у серцевині горіховій, На гілочці, На полі, Видноколі Летить за мною назирці Зеленоока доля. Стріпнула сизими крильми І пурхнула на руки... Завіялися між людьми І діти, і онуки. Та зачувається щомить при тріпотливій свічці, Як вербовиння шамотить На каменистій річці.

Далекі півні серед ночі хриплять своє «кукуріку», А я шепочу та й шепочу на вухо білому бичку, Що вже набачилися вічі, і переситилися   дні, Що ці часи... непересічні... ой, настогиділи мені. І хто кого перемагає, і що насправдоньки гряде? А він лежить і ремигає, і тільки вухами пряде. Скубне поволі трохи рясту – тікає лякана мишва. Нема такого негаразду, якого б він не зажував. Тріпочуть велетенські боки, пищить під ними лобода. Від нього лине дивний спокій, блаженна сила золота. Ще мала стільки оповісти, та може потім оповім, Нехай ще трошечки зависну в оцьому зелі степовім. Зоря, наполовину вкрита, лежить між сизих бадилин, Війнуло пилом перегрітим, сильніше запахтів полин, А на тонкому виднокрузі хмариння з річки воду п’є. Ще може хвильку подивлюся, та знов робитиму своє. А поки мовчки споглядаю, під звук неспішних ремигань, Як мимо сохлого кураю крокує тополиний гай На схід, на схід, у саме пекло, де під ревіння грізних сфер, Під завивання небезпеки, немов орієнтир далекий, П...