Срібнозілля

Ой, не скрегочи, маро, наче каміння в жорнах. Ой, не шепочи, нема тобі віри.  Навіщо причвалала з болота?  Ти ж на сухому не живеш.  Ти ж іще волатимеш до панни долі,  Щоб забрала тебе зі степу до твані-мами,  У якої оченьки сирі й сірі,  Устоньки голодні,  Рученьки холодні... Ой боже, холодні!..  Глитай же, маро!  Я крізь тебе проросту.  Verbyna

Якби нам українського Мойсея, Ще й найновіший Божий заповіт –   Не вірити оманливим есеям, Не ворушити перепрілий світ,   Де п’ятирічки тупцяли поволі, Росли надої й фікус на вікні. Там, де було насправді тільки й волі, Що вивести три букви на стіні.   Аби оте розбавити похмуре Живоття, те гадючення бридке, Черкаєш «х*й» немовби джеттатуру Під всяким, що червоне й громіздке.   Пішло, пішло, розтало в піднебінні, У тиші, у заросеній траві. Сьогодні вже три букви непотрібні, Бо заклинання нинішні – живі.   Та знову хтось притрушений белькоче Про воскресіння лживих настанов. Не хочу, доле, далебі не хочу, І все зроблю, аби ніколи знов. Verbyna          

  У лісі, на базарі, в передмісті Вишукуєш сліди тонкі-зміїсті Того, що річка плине у волоссі. Просиджуєш на кожному порозі,   Прохаєш, квилиш, розкидаєш перли: «О, де ж ти, де, Благий і Милосердий?» І вже тобі, папуго білолобий, Таке життя чимдалі до вподоби.   Аж раптом Той, чиї думки вологі, Постане прямо посередь дороги, І засміється пугачем у гаї: «Чого ж ти знову, дурнику, тікаєш?   Авжеж, я вранці, вдень і серед ночі У схованки гуляюся охоче, І всякому придумаю полуду, Але з тобою більше вже не буду.   Ходімо, бачиш, верби та поляна, Подивимося на Мою кохану. Але ж прохаєм – Я та голубочки, Раз у житті посидь, папуго, мовчки!»   Отож сидиш. Схід вибухає світлом. У Шиви пахнуть ноги евкаліптом. Тихеньке плесо, степ, дороговкази, Ще й сонце-місяць на крайнебі разом. Verbyna  17.07.2021

Ріжуть мотузки зап’ястя, гасає трирема. Шторм і волання уляжуться, мабуть, нескоро. Ти там іще не захрипла, іржава сирено, Пасербице Ахелоєва, квола потворо? Тільки горлянку і маєш та здиблені коси. Божечку, дай мені сили не вторити співу! Кажуть, ота, що у неї оманливий голос, Має смердючу, зубату, ще й жадібну піхву.   Догори черевом риба, ламаються снасті. Хтозна-скількох загубили оті твої бздури. Тільки не нас, ми вже навчені, хай тобі трясця, Вже розказали мені, що боїшся бандури. Радив оракул, що треба свяченого воску Та ремінців. І найперше – триматися купи, Бо як почуєш, то смалець розтопиться в мозку, Хто ти, і де ти й навіщо – все стане до дупи.   Шпарить Орфей «козачка», тільки приструнки «дзінь-дзінь», Хлопці веслують, віск тане, обкапує груди. Цур тобі, пек тобі, чуєш, не візьмеш за безцінь! Вітчим твій – той воду лив, ти же лляєш отруту, Та все одно не доступишся, чудисько древнє, Мокрих тобі канчуків, не...

Такі часи бувають дуже рідко, Але таки бувають, хай їм грець. Мерцям несуть дарунки та наїдки, Живий же скніє мов останній мрець. Отруєно колодязі й принади, Півсонні храми мерзнуть на горбку, І тільки три замурзані менади По черзі лижуть прутень віслюку. Тріскоче на рожні остання гуска, Сади й городи дожирає кузька, Поля киплять від крові та лайна. На всіх долонях сукровиця згусла, Єдина необмежена війна. Усе, колись належне й незалежне, Розтріскалося до найвищих сфер. Було одне, а стало протилежне,  І як його направити тепер. Загиджено біленькі колонади, Закони перепріли як такі, І тільки три засмучені менади Розкидують на полі кізяки. А в селах, щойно свічку загасили, Потужний лемент набирає сили, Волають – що я мав, чого не мав. Та поки що у цьому голосінні Самі прокльони, закликів нема. В палаці регіт, струмені нектарні, Підпилий деспот хоче божий знак. У храмі посох репаний вівтарний Вкривається бруньками, мов юнак, Але всім байдуже, ніхто йому...

Десь у глухому краї, і на свята, і в будні,   Їхали степом фури, бігали степом дурні, Повороткі сороки дурням волали гасла, Поки звели дурисвітові, бач, піраміду масла. Вигнали аж до місяця, всі грудочки докупи – Змаж собі горло, паво, щоб не свербіло в дупі. Хай же тобі смакує, паво, гризи поволі Латочку цю, що ледве вициганив у долі. Їж і радій, дурисвіте, в миті свої останні, Бо коли сонце зійде, маслечко те розтане. Verbyna

Самотній белебень, каміння головате, грайливий вітерець жене пилюку, Старезний дуб і молоде багаття, м’язисті руки набивають люльку. На килимку – шаблюка та бандура, зелений штоф, чарчини та наїдки, І сиві очі дивляться безжурно, учинків людських найревніші свідки, Зіркаті очі, аж у роті терпне, слова, немов уловлені, повільні: «Мамаю, чи земля й направді мертва, чи притлумили трави божевільні? Чимдалі степом, тим вони страшніші, а де-не-де зросли коню по груди. Уже не стало спокою та тиші, шумлять і трави, і птахи, і люди.   Пробач, я так безмежно запізнився, давно чекають нас, не можуть довше. Світ піднебесний, далебі, сказився, черва заворушилася у товщі, З колодязів уже несила пити, стихії переплуталися в г ерці. Усе, чого не можна не любити, спаплюжено й розміняно за безцінь. Рушаймо, тут задосить охорони, бо достобіса невеселих знаків, Щоб коні не лишилися голодні, овес увесь повиїдали в саквах. Я пам’ятаю всю твою зажуру, мовляв: «...