Срібнозілля

 Дощ о двадцятій тридцять. Вулиця замовляла. Тихий і запашистий, наче досвітній сон. Винайшли чудасію, щоби зело буяло,   Не повівало димом з диких північних зон.   Я собі на балконі Київське п’ю медове. Радісні соцмережі ломляться від світлин. Знову отой мотивчик. Нижньомордорська мова. Як же закалібали, лізуть з усіх щілин.   Варфоломій Десятий в нагороднім береті, Басом: «Христо Воскрес!» ― і сяють шеврони риз. Матка народить дронів тільки о двадцять третій. А вже о двадцять п’ятій знову на р*соріз.   З кожного закапелка линутиме козацька, З темних несплячих вікон вилетять сотні бджіл… Кума вже клонували, чілить собі в Ненацьку. Тільки татухи древні та забагато жил.   Робот несе наїдки. Знову козина морда. Чи перепив мастила, чи в калабаню вліз. Вже набрида потроху ця мовчазна погорда. В групі для персоналу пише, що фемініст.   Пиво, пікантні чіпси, крилечко динозавра. Відблиски на пів неба – захід...

  Телефон завовтузився в кишені, коли Янка виходила з метро. ― Ну шо там? ― Та нічо, ма, нормально. ― Роботу знайшла? ― Шукаю. Янка цокотіла підборами по асфальту, батон і пляшка кефіру підстрибували в шопері. ― Їсти є шо? ― Є… ― Та да, канєшна… Я тобі посилку вислала. Ти ж іще там живеш, де Нова пошта? Янка хотіла сказати, що вже ні, але змовчала. Ввечері хазяйка квартири постукала до неї в кімнату, мовляв, до тебе прийшли. Розхристана Янка вийшла в коридор. Біля дверей стояв низенький дідок у сірій куртці з капюшоном. ― Я нічого не замовляла! ― налякалася. ― Ні, доцю, я не кур’єр. Ти шукала роботу в Телеграмі. Я від роботодавця. ― Гм… Ну заходьте… Дідок присів на стільчик біля вікна. Кімната була дитяча. Парта, кроватка, веселенькі шпалери, поличка з анімешними котиками з кролячого хутра. Янка спала в кутку на матрасі, постеленому прямо на підлогу. ― Що за робота, маркетинг? ― спитала вона та зчепила пальці, бо затрусилися. ― Ні-ні, це інше. Підроб...

 Хащі кажуть – місяць спить міцно. А ватра каже – нехай уже, я присвічу.   Бачу, бачу Тебе, З аступнице, Чорні очі, смагляве личко, усміх прихильний.   Руками підгорну Тобі жар до босих ніженьок. Пригорни же кобзу свою. Чи то яхонти на ній, чи кров сподівань ворожих.   Хащами ніс подарунки, губив помалу. Все, що доніс, кладу Тобі до литок червоних, Вклоняюся, мічу червоним чоло. О, Мати, ламаний бензовоз, хаймарсовий клекіт, ямний дим, рами шахедів палаючих, вампірських печінок цебро шамотіння голів кирпатих, прийми, Богине.   І повертайся, повертайся…   Так, Тобі добре тут. Древо шамотить, джерело жебонить, пташки цвірінчать. гончаки гавчать, Твій коханий полює оленів у ланах, а заганяють хлопці у таланах.   Але ми вже майже зневірилися.   Повертайся. Облудників, що гнали Тебе, прогнали вчора. Три дні – і геть, і міняй ключі.   Загублене покаже дорогу. Руками...

Ой, не скрегочи, маро, наче каміння в жорнах. Ой, не шепочи, нема тобі віри.  Навіщо причвалала з болота?  Ти ж на сухому не живеш.  Ти ж іще волатимеш до панни долі,  Щоб забрала тебе зі степу до твані-мами,  У якої оченьки сирі й сірі,  Устоньки голодні,  Рученьки холодні... Ой боже, холодні!..  Глитай же, маро!  Я крізь тебе проросту.  Verbyna

Якби нам українського Мойсея, Ще й найновіший Божий заповіт –   Не вірити оманливим есеям, Не ворушити перепрілий світ,   Де п’ятирічки тупцяли поволі, Росли надої й фікус на вікні. Там, де було насправді тільки й волі, Що вивести три букви на стіні.   Аби оте розбавити похмуре Живоття, те гадючення бридке, Черкаєш «х*й» немовби джеттатуру Під всяким, що червоне й громіздке.   Пішло, пішло, розтало в піднебінні, У тиші, у заросеній траві. Сьогодні вже три букви непотрібні, Бо заклинання нинішні – живі.   Та знову хтось притрушений белькоче Про воскресіння лживих настанов. Не хочу, доле, далебі не хочу, І все зроблю, аби ніколи знов. Verbyna          

  У лісі, на базарі, в передмісті Вишукуєш сліди тонкі-зміїсті Того, що річка плине у волоссі. Просиджуєш на кожному порозі,   Прохаєш, квилиш, розкидаєш перли: «О, де ж ти, де, Благий і Милосердий?» І вже тобі, папуго білолобий, Таке життя чимдалі до вподоби.   Аж раптом Той, чиї думки вологі, Постане прямо посередь дороги, І засміється пугачем у гаї: «Чого ж ти знову, дурнику, тікаєш?   Авжеж, я вранці, вдень і серед ночі У схованки гуляюся охоче, І всякому придумаю полуду, Але з тобою більше вже не буду.   Ходімо, бачиш, верби та поляна, Подивимося на Мою кохану. Але ж прохаєм – Я та голубочки, Раз у житті посидь, папуго, мовчки!»   Отож сидиш. Схід вибухає світлом. У Шиви пахнуть ноги евкаліптом. Тихеньке плесо, степ, дороговкази, Ще й сонце-місяць на крайнебі разом. Verbyna  17.07.2021

Ріжуть мотузки зап’ястя, гасає трирема. Шторм і волання уляжуться, мабуть, нескоро. Ти там іще не захрипла, іржава сирено, Пасербице Ахелоєва, квола потворо? Тільки горлянку і маєш та здиблені коси. Божечку, дай мені сили не вторити співу! Кажуть, ота, що у неї оманливий голос, Має смердючу, зубату, ще й жадібну піхву.   Догори черевом риба, ламаються снасті. Хтозна-скількох загубили оті твої бздури. Тільки не нас, ми вже навчені, хай тобі трясця, Вже розказали мені, що боїшся бандури. Радив оракул, що треба свяченого воску Та ремінців. І найперше – триматися купи, Бо як почуєш, то смалець розтопиться в мозку, Хто ти, і де ти й навіщо – все стане до дупи.   Шпарить Орфей «козачка», тільки приструнки «дзінь-дзінь», Хлопці веслують, віск тане, обкапує груди. Цур тобі, пек тобі, чуєш, не візьмеш за безцінь! Вітчим твій – той воду лив, ти же лляєш отруту, Та все одно не доступишся, чудисько древнє, Мокрих тобі канчуків, не...

Такі часи бувають дуже рідко, Але таки бувають, хай їм грець. Мерцям несуть дарунки та наїдки, Живий же скніє мов останній мрець. Отруєно колодязі й принади, Півсонні храми мерзнуть на горбку, І тільки три замурзані менади По черзі лижуть прутень віслюку. Тріскоче на рожні остання гуска, Сади й городи дожирає кузька, Поля киплять від крові та лайна. На всіх долонях сукровиця згусла, Єдина необмежена війна. Усе, колись належне й незалежне, Розтріскалося до найвищих сфер. Було одне, а стало протилежне,  І як його направити тепер. Загиджено біленькі колонади, Закони перепріли як такі, І тільки три засмучені менади Розкидують на полі кізяки. А в селах, щойно свічку загасили, Потужний лемент набирає сили, Волають – що я мав, чого не мав. Та поки що у цьому голосінні Самі прокльони, закликів нема. В палаці регіт, струмені нектарні, Підпилий деспот хоче божий знак. У храмі посох репаний вівтарний Вкривається бруньками, мов юнак, Але всім байдуже, ніхто йому...

Десь у глухому краї, і на свята, і в будні,   Їхали степом фури, бігали степом дурні, Повороткі сороки дурням волали гасла, Поки звели дурисвітові, бач, піраміду масла. Вигнали аж до місяця, всі грудочки докупи – Змаж собі горло, паво, щоб не свербіло в дупі. Хай же тобі смакує, паво, гризи поволі Латочку цю, що ледве вициганив у долі. Їж і радій, дурисвіте, в миті свої останні, Бо коли сонце зійде, маслечко те розтане. Verbyna

Самотній белебень, каміння головате, грайливий вітерець жене пилюку, Старезний дуб і молоде багаття, м’язисті руки набивають люльку. На килимку – шаблюка та бандура, зелений штоф, чарчини та наїдки, І сиві очі дивляться безжурно, учинків людських найревніші свідки, Зіркаті очі, аж у роті терпне, слова, немов уловлені, повільні: «Мамаю, чи земля й направді мертва, чи притлумили трави божевільні? Чимдалі степом, тим вони страшніші, а де-не-де зросли коню по груди. Уже не стало спокою та тиші, шумлять і трави, і птахи, і люди.   Пробач, я так безмежно запізнився, давно чекають нас, не можуть довше. Світ піднебесний, далебі, сказився, черва заворушилася у товщі, З колодязів уже несила пити, стихії переплуталися в г ерці. Усе, чого не можна не любити, спаплюжено й розміняно за безцінь. Рушаймо, тут задосить охорони, бо достобіса невеселих знаків, Щоб коні не лишилися голодні, овес увесь повиїдали в саквах. Я пам’ятаю всю твою зажуру, мовляв: «...

Хижу, несамовиту, викачану в багні, Господи, цю огиду не притлумляй мені. Хай потягнеться хрустко, шусне за виднокрай,   Хай відшукає пустку, рівну, хоч конем грай, Хоч до знесили гицай, наче стонадцять дзи ґ , Бо напущу невмисне на безневинних цих.

нехай собі солодкої співають стоятимемо бо степи стоять всепрощення не буде й не буває але відплата всякому своя відплатами отими небо зоране нехай волають нам своє робить все крім свободи й слова ілюзорне всеверемія всежаденна хіть всесновидіння давнє та хронічне якби-ж-то тільки знати наперед що всесвіт є божественно-хтонічний лише тоненька плівка посеред а нею із безодні до безодні місток стежина темінь лісова поміж словами йдеш неначе зомбі а зомбі йдуть тобою як слова чого ж ти серце знову захотіло слова вони у сяйві та землі пронизують світи як голка тіло що зродиться й почине на столі і метушня оця несамовита ця мішанина щастя та лайна деінде прозивається планида деінде прозивається війна де гатять буки гуркотять тополі та осідає на іржі роса де переритим перебитим полем повзе непогамована лоза де повниться чистесеньке озерце заради того щоб настала мить коли лоза зачеплена за серце із місяцем і сонцем...

сходами туп-туп стежкою хрусь-хрусь шелесть-шелесть верхівками дерев шусть-шусть молочним шляхом ґамм грімм гумм оооммм

нарешті чую як річки у нашім волоссі жебонять уночі

життєчко вишиваночко не муляй мені

Сновигає вітер сліпм a , Продирається через ліс . Не зима іще, не зима, То шерехотить падолист. То гуде небесна блакить, Наче кришталева діра. То Адаму знову болить Червонястий слід од ребра. Буркотить зневірена кров, Лавою по серденьку йде. Десь оте чорняве ребро Сьорбає гаряче лате, Точить баляндраси з Ліліт, Кидає смартфон, як на зло. «Ви казали – переболить, А воно лиш переросло. Не мені, казали, рішать, Чи гіркий всередині плід, Перебісяться, прибіжать, Не мине і тисяча літ. Та отой прокурений Рай Уночі неначе тюрма! Ви казали: «Хоч? вибирай!» В мене стільки ребер нема. Вже одним колись заплатив, Хто би нагадав, через шо? Ви казали – мушу піти, Я ж оце зібрався й пішов.» Куряву в обличчя мете, Лізе під холошу осот, А до того, чуєш, лате Кілометрів, мабуть, п’ятсот. Мандрівник лежить поміж трав, А кругом на тисячі літ – Осінь, благодатна пора Гордої рудої Ліліт. Промінь золотить де-не-...

Либонь, я хворий: на душі туман, Обридло все, і люди й баляндраси, І королівські маряться алмази, Скривавлений широкий ятаган. Ввижається (бігме, це не обман), Розкосий предок мій, татарин ласий, Нещадний гун ... я віянням зарази Охоплений крізь віковий дурман. Мовчу, томлюся, відступають стіни - Ген, океан у клоччі білопіннім, Залито сонцем західним граніт, І місто з голубими куполами, З квітучими жасмінними садками, Ми билися... Я вбитий, навідліт. Оригінал